Полісся ,



Короткий огляд - народні промисли Полісся.


По матеріалам сайта :
http://referat.niv.ru/
 село Катюжанка, річка Здвиж


Короткий огляд - народні промисли Полісся.




Народне образотворче i декоративне мистецтво своїми коренями сягає глибокої давнини. Воно нерозривно поєднано з магiчно-обрядовою i господарською дiяльнiстю людини. Саме тому твори народного мистецтва мiстять як духовнi, так i матерiальнi ознаки. Мiж звичайними побутовими предметами з дерева, глини, каменю та iнших матерiалiв i предметами – творами народного мистецтва не iснує чiткої межi. Поширене твердження, що кожна рiч, виготовлена вручну, має певнi художнi якостi. Щоправда, цi якостi спiврозмiрнi лише з природними властивостями матерiалу та результатом його обробки (фактурою, текстурою, кольором тощо). Усi природнi й технологiчнi показники неодмiнно утворюють художню виразнiсть первинного рiвня. Отже, народне мистецтво поєднує в собi духовно-матерiальну дiяльнiсть людини, виражену в художнiх творах.

Народне мистецтво яскраво характеризує нацiональнi особливостi нацiї, локальнi вiдмiни етнографiчних груп; це „минуле в сучасному”. З минулим народнi художнi твори єднає традицiя та колективний спосiб її регулювання. Лише завдяки незлiченним повторенням схем, мотивiв, образiв, форм утверджується художня традицiя i передається з поколiння у поколiння, удосконалюючись i набуваючи чарiвної довершеностi.

В iсторичному аспектi народне мистецтво передусiм розвивалося як творчiсть селян i мешканцiв передмiсть у вiльний вiд хлiборобства час. Вони виробляли необхiднi предмети, у тому числi й художнi, для власних потреб. З появою вотчинних майстрiв при князiвських, помiщицьких i монастирських господарствах виникає професiйне мистецтво. Майстри осiдали в мiстах, вони не обробляли землi, а лише займалися вiдповiдним „рукомеслом” – гончарством, бондарством, ткацтвом тощо. Вони виготовляли продукцiю на мiсцевий ринок, а для кращої спiвпрацi й збуту виробiв об’єднувалися в цехи.

Народнi художнi промисли – одна з iсторично зумовлених органiзацiйних форм народного декоративного мистецтва. Це товарне виготовлення художнiх виробiв при обов’язковому застосуваннi ручної працi. Вони мають багатовiкову iсторiю, що знає перiоди пiднесення i спаду. Художнi промисли, що склалися iсторично, i до сьогоднi зберегли iснуючi неперевершенi центри народної творчостi. Це живi пам’ятки культури.

Декоративно-прикладне мистецтво є однiєю з важливих галузей художньої культури українського народу. Воно виникло в процесi трудової дiяльностi i нерозривно пов’язане з нею.

Україна славилась своїм декоративно-прикладним мистецтвом. До наших днiв дiйшли численнi пам’ятки народного мистецтва: вишивка, одяг, декоративне ткацтво, художня керамiка, рiзьблення, вироби з шкiри, художня обробка металу, якi вражають своїми високими художнiми якостями.

Дiапазон сучасних ремесел i промислiв значно звузився, але тi їхнi види, що збереглися до сьогоднi, розвиваються як важливi складовi декоративно-прикладного мистецтва, що задовольняють здебiльшого художнi запити населення.

народу, багатого на художнi цiнностi минулого. Завдання нацiонального дошкiльного закладу – прилучити дiтей до ремесел, виховувати прагнення зберегти i примножити творчу спадщину народу.

Розвиток сучасного народного мистецтва здiйснюється у двох основних напрямах: художнi промисли та iндивiдуальна творчiсть майстрiв.

Актуальнiсть теми визначена значущiстю в рамках сучасної базової освiти формування у дiтей патрiотичного мислення на основi глибокого розумiння процесiв, явищ i зв’язкiв з життям українського народу в давнину.

Об’єкт дослiдження – народнi промисли та ремесла Полiсся.

Предмет дослiдження – використання народних промислiв Полiсся у навчаннi дiтей дошкiльного вiку.

Методи дослiдження : при виявленнi, збираннi, опрацюваннi i викладi iнформацiї в текстi роботи використовувались методи синтезу, аналiзу, абстрагування i узагальнення.

Структура роботи . Дана робота складається з 5 частин: вступ, основна частина, експериментальна частина, висновки, додатки.

У скарбницi української художньої культури чiльне мiсце належить народному мистецтву полiського регiону, яке у порiвняннi з iншими культурно-етнiчними зонами України залишається чи не найменш вивченим. Пiд термiном „Полiсся” розумiємо низовину, розташовану на територiї України та Бiлорусiї, що на сходi сягає Днiпра, на пiвднi – схилiв Волинсько-Подiльського i Словечансько-Овруцького плато, на заходi – Захiдного Бугу, на пiвночi окреслюється лiнiєю, котра йде на пiвнiч вiд Бреста, Кобрина, у напрямi Ганцевичiв i Слуцька.

землях проживали племена дулiбiв та древлян. Край дулiбiв простягався на захiд вiд Горинi, на пiвночi сягав Ясельди. З того часу вже вiдомi мiста Волинь, Буськ, Луцьк, Брест. Звiдси й пiзнiшi назви мiсцевих племен – волинян, бужан, лучан, берестян. У Х ст. цi племена, об’єднанi у Володимирське князiвство, увiйшли до складу Київської Русi. 1170 р. лiтописець називає два князiвства: Володимирське та Луцьке, з яких перше перебувало у тiсних взаєминах з Берестейським, Червенським та Белзьким князiвствами, а друге мало чотири удiльнi володiння – Луцьк, Дорогобуж, Пересопницю та Шумськ.

не спотворене нi мiською модою, нi мiщанським прикрашенням, нi втручанням замовникiв. Його традицiї нинi живуть i розвиваються у рiзних видах суто народної творчостi: у ткацтвi, килимарствi, декоративних розписах. Одяговi полiщукiв властивi вигадливi крої та декоративне вивершення. Привертають увагу гаптованi кожухи, свити, шкiрянi „торби”. Висока класична культура вiдзначає форми ужиткового та декоративного посуду, скульптури та iграшок, створених гончарями. Масовим заняттям жiнок залишається вишивання та плетiння, чоловiки, останнiм часом, буквально змагаються в оформленнi житла й садиби. Полiсся споконвiку вiдоме також мистецтвом рiзьбярiв, ковалiв, каменярiв. Нинi цi промисли набувають нових форм, зумовлених змiнами в технологiї художньої обробки дерева, залiза i каменю.

Вперше робиться спроба дослiдити комплекс рiзних видiв народного мистецтва краю – як тих, якi вже привертали увагу спецiалiстiв (народне будiвництво, вишивання, ткацтво), так i тих, художнi надбання яких досi не були предметом мистецтвознавчих дослiджень (кругла скульптура, рiзьба, декоративне малювання й розписи, ковальство, ливарництво, гутне скло, художня обробка дерева, каменю й бурштину). Їх зародження, розвиток i художнi ознаки розкрито й систематизовано пiсля багаторiчних авторських спостережень в експедицiях та пiд час вивчення фондiв державних (художнiх, iсторико-краєзнавчих) i народних музеїв України, а також музеїв Санкт-Петербурга, Вiльнюса, Кракова. Неоцiненний матерiал почерпнуто безпосередньо у полiщукiв. Мешканцi краю зберiгають безлiч ужиткових та декоративних речей, якi у своїх художнiх формах, принципах композицiй, кольорових зiставленнях, семантицi мотивiв i елементiв, а також у своїх назвах несуть ознаки локального стилю, iконографiї та способiв обробки тих чи iнших матерiалiв. Лише зафiксованi об’єкти складають картотеку понад 6 тис. одиниць.

Набагато бiльше їх має населення, чекаючи на подальшi дослiдження.

Деревообробництво

Деревообробництво – виготовлення оригiнальних виробiв з дерева для побуту, церковного богослужiння, знарядь господарської дiяльностi тощо. Це найдавнiший вид українського народного мистецтва. За способами обробки деревини деревообробництво подiляють на такi галузi: теслярство, столярство, бондарство, токарство та рiзьблення.

Теслярство – один з найбiльш масових деревообробних промислiв; зведення житлових та iнших споруд, господарських будiвель тощо. Зрубанi дерева обтесували здебiльшого вручну рiзного виду сокирами й розпилювали на колоди. Уздовж колод знизу долотами видовбували поздовжнi пази, а по кiнцях – зарубки. За допомогою простого, але ефективного знаряддя – драчки

Народними майстрами-теслями у ХVІІ ст. було зведено багато унiкальних споруд, зокрема вiдомий Новомосковський собор (без жодного цвяха), фортифiкацiйнi козацькi укрiплення, що викликали подив iноземних фахiвцiв. Із поширенням на Українi заробiтчанства сiльськi теслi й столяри, об’єднуючись в артiлi, будували водянi млини та вiтряки, зводили церкви, монастирi та iншi монументальнi споруди. Традицiї народного теслярства i досьогоднi зберiгаються у сiльському будiвництвi.

Столярство та плугiв тощо.

Серед iнструменту українських столярiв було багато давнiх знарядь – сокира, тесло, стамеска, молоток, свердло. Пiзнiше вiн поновився столярним верстатом, рубанком, фуганком. Округлi вироби (колони для церков i ґанкiв, деталi прядок, веретен, дитячi iграшки) столяри виточували на найпростiшому токарному верстатi (коловоротцi). Для вимiрювання застосовували розмiряч, косинець, отримач . Із появою на дерев’яних виробах залiзних деталей з’явилися рiзного дiаметра гайковi ключi.

Мистецтво багатьох українських столярiв досягало справжньої вiртуозностi. Велика увага придiлялася оздобленню виробiв дерев’яними розетками, хрестами, квiтками та iншими вiзерунками. Особливо ретельно ставилися столяри до орнаментування скринь, що призначалися для зберiгання посагу i стояли в хатi на чiльному мiсцi.

Бондарство – вид деревообробного промислу, пов’язаний з виготовленням мiсткостей – бочок, дiжок, барил, цебер тощо. Порiвняно з теслярством та iншими деревообробними промислами бондарство на Українi поширилось пiзнiше, проте швидко набуло значного розвитку, особливо на Полiссi.

Українськi бондарi добре розумiлися на рiзних сортах дерева i добирали їх конкретно для кожного виробу. Зокрема, тi, що призначалися для рiдин, виготовлялися з твердого дерева, звичайно дуба. Асортимент бондарських виробiв був широким i рiзноманiтним. Це ремесло вимагало неабияких навичок та майстерностi. Наприклад, прорiзання пазiв у кленках (так званих уторiв уторником (кривим стругом), розмiрячем, шерхебелем. Володiли вони i початками геометрiї: зокрема, радiус дна бочки обчислювали шляхом подiлу величини її окружностi на 6.

Плетiння – кустарний промисел по виготовленню господарсько-побутових та художнiх виробiв з рiзноманiтної сировини. На Українi має багатi i давнi традицiї, особливо на Полiссi. Як сировину для плетiння використовували лозу, кору певних дерев, насамперед молодої липи (ликобереста, луб ), верболоз, хвойну та дубову скiпку, корiння ялини, сосни тощо. Із дранки – тонких фанероподiбних дощечок, якi вiдщеплювали вiд товстих колод, ретельно обстругували i розпарювали у печi, гнули короби для сiвби – сiяники. З вужчих i тонших смужок дранки, дуба, лика плели рiзноманiтнi кошелi та кошики. Останнi часто робили iз лози з корою (так зване сiре плетiння ). Способом плетiння виконували стiни клунь, хлiвiв та кошар, живоплоти тощо. З лози та iнших матерiалiв плели рибальське знаряддя.

У другiй половинi ХІХ ст. лозоплетiння на Полiссi набуло поширеного розвою. Крiм зазначених речей почали виготовляти дорожнi корзини та козуби, легкi дачнi меблi, дитячi коляски, iграшки тощо. Кора при цьому звичайно знiмалася ( ). Залежно вiд конкретних виробiв лозини використовували круглi або струганi чи розщепленi уздовж у природному або пофарбованому виглядi. Почуття мiри у доборi кольорової гами (переважали бiлий, рожевий, зелений кольори, iнодi жовтий та фiолетовий) свiдчило про певну витонченiсть смаку ремiсникiв. На Полiссi було поширене плетiння з вузьких смужок вичиненої або сиром’ятної шкiри кiнської збруї та ряду побутових речей. З пофарбованих вовняних ниток повсюдно плели рiзнокольоровi, часто вкритi орнаментом пояси.

На Українi було вiдомо кiлька технiк плетiння, найбiльш поширенi з них – спiральна i хрестоподiбна . Менше застосовувалися складнiшi квадратна та технiки. З кiнця ХІХ ст. поширилося плетiння ажурною та

попит на плетенi вироби вiдчутно зрiс. Як витвори прикладного мистецтва вони користуються широкою популярнiстю.

Майстри вмiло добирали деревину для художнiх виробiв, враховуючи її фiзичнi та декоративнi якостi: твердiсть, розколюванiсть, гнучкiсть, колiр, фактуру.

мали рiзьблений i розписний декор. Тодiшнi майстри вже володiли плоским рiзьбленням, рельєфним, контррельєфним, ажурним i круглим.

Аналiз пам’яток дає змогу видiлити два рiзновиди полiського рiзьблення. Перший, властивий захiдному регiону (вiд Бугу до Горинi), характерний збереженням i клануванням найдавнiших елементiв та мотивiв, що єднає це рiзьблення iз зразком рiзьби Бойкiвщини, частково й Чернiгiвщини. Цими мотивами, виконаними за допомогою плоского долота, ножа, ручної пилки, свердла, циркуля, прикрашенi конструктивнi частини меблiв та рiзних побутових предметiв. Зразком рiзьблення захiдного регiону може бути „стовпець” для куделi, датований 1936 р., де застосовується глибинне тригранно-виїмчасте рiзьблення та ритування (гравiрування гострим iнструментом лiнiй, дуг, кругiв та нескладних мотивiв). Виконаний вiн х. Сачиком – столяром iз с. Седлище Старовижiвського району на Волинi. Пiддон „стовпця” закiнчується фiгурним зрiзом з трьох сходинок. Саме на цих сходинках за допомогою плоского долота майстер видовбав рядки зубцiв з рiзноманiтними iнтервалами мiж ними. Таке чергування заглиблень утворило ритмiчний ряд, розрахований на гру свiтлотiней. Окрiм цього на верхнiй поверхнi предмета ритованим малюнком зображено трикутник та дату.

Дещо iншi особливостi властивi рiзьбленню пiвнiчних районiв Житомирщини та Київщини. Тут поряд iз найпростiшими побутують i складнi рiшення, помiтна композицiйна рiзноманiтнiсть та виконавська вишуканiсть. У зонi Схiдного Полiсся маємо бiльший, нiж на Волинi, арсенал елементiв, застосування кiлькох технiк рiзьби. Наявнi спроби метафоричних, найчастiше алегоричних зображень. Основу схiднополiсь-кого рiзьблення складають геометричнi елементи солярно-магiчного походження: розети, зубцi, ромбовиднi „пшенички” та рядки „крапок”, а також мотиви, що походять вiд „дерева життя”. Поряд – зображення птахiв, звiрiв, людських постатей, – усе це виконано способом ритування, тригранно-виїмчастого рiзьблення або ж поєднанням обох технiк.

Схiднополiський тип рiзьблення широко репрезентований у наличниках, божничках, що находять здебiльшого з Овруцького району.

Принцип фризової побудови на ритмiчно розставлених секторах характерний i для iнших виробiв, де квадрати та дiагональнi побудови чергуються з трикутниками, шестибiчними круглими розетами або паралельними смугами довбаних жолобкiв. У цiлому ж це натуральна плоска рiзьба, що милує око чергуванням контрастних елементiв.

у киї й овруцькому наличнику. Показовим є факт поєднання кiлькох технiк рiзьблення, в яких однак переважає ритування. Рубель має клиноподiбну форму: вiд круглого рукiв’я (держака) з кулькою на краю йде звужена частина, далi – розширена та завершена заглибленням iз рельєфним виступом. На краях рубля – смуги ритованих скiсних рисок, замкнутих довгою й рiвною жолобленою лiнiєю. Вiд держака розмiщено бiльш ускладнений декор – два пояси з рисок утворюють „ялинку”, пiд нею – ряд виїмчастих ромбiв у виглядi двох дуг – вiдповiдно до округлених країв предмета.

елементiв, ряснiсть мотивiв. Для полiської рiзьби характерною є перевага ритованих мотивiв, якi доповнюються простими формами та елементами, виконаними виїмчастим рiзьбленням за допомогою плоского долота або ножа. Характерною ознакою полiської рiзьби є розрiдженiсть, не чисельнiсть елементiв, домiнанта геометризованих форм. Стрункiстю та легкiстю ритмiв ця рiзьба органiчно поєднується з простими формами дерев’яних предметiв. Разом з тим зазначимо, що обриси та окремi мотиви полiської рiзьби спiвзвучнi iншим видам образотворчого фольклору – оздобам народного будiвництва, ткацтва, писанкарства, вишивки, розписiв.

пов’язанi з добрим смаком., з мистецькими традицiями краю. Значну частину продукцiї визначає стильова невизначенiсть, недооцiнка ужиткової функцiї предметiв.

Однак не цi вироби характеризують справжнi твори рiзьблення полiського краю, його з успiхом презентують цехи художнього рiзьблення при лiсгоспах у Тетеревi (Київщина), Клесовi (Рiвненщина), у Кiверцях (Волинь), цех Художнього фонду України у с. Мигалки Бородянського району на Київщинi.

До розвитку традицiй полiського рiзьбярства у сувенiрному цеху Клесiвського лiсгоспу багато зусиль доклав Василь Позник. Володiючи технiкою тригранно-виїмчастого рiзьблення, за порадою В. Парохiна вiн звернувся до знайомих йому з дитинства рiзьблених виробiв. Згодом В. Позник спрямовував творчу та виробничу дiяльнiсть молодих робiтникiв клесiвського цеху – Н. Опалька, Л. Генька, М. Гаврильченка на шлях розвитку полiської рiзьби. Тепер вони виготовляють шкатулки, сiльнички, точенi вазонки, декоративнi полумиски.

Кругле полiське рiзьблення характерне для творчостi Василя Мисанця iз Сарн. Вiн також створює ужитково-декоративнi предмети. Виконаний ним у 1982 роцi кiвш привертає увагу своєю масивнiстю, простою формою та нечисленними, водночас виразними орнаментальними акцентами, виконаними глибокою виїмчастою рiзьбою.

вози та кошики. Микола Баб’як з с. Князiвки Рiвненської областi плете глечики. Майстри з с. Горностайполе, а також В. Корикiн та М. Кутовий, котрi працюють у цеху обробки дерева с. Мигалки (Київщина), iз соснового кореня виготовляють вишуканi коробочки та хлiбницi.

Українське Полiсся має багатi традицiї художньої обробки дерева та iншої рослинної сировини. Тут i архiтектура, i скульптура, i побутовi предмети, виконанi рiзними технiками. Вiдродження й збагачення мiсцевих художнiх традицiй вiдбувається у творчостi чималої плеяди майстрiв, якi цей досвiд повиннi передавати учнiвськiй молодi на уроках ручної працi. Не менш актуальним залишається комплектування фондiв музею пам’ятками, котрi прикрашають полiськi хати.

Ткацтво

iсторiю i глибокi традицiї. Про наявнiсть ткацького виробництва на схiднослов’янських землях у найдавнiшi часи свiдчать археологiчнi знахiдки перiоду раннiх неолiтичних культур. Практична потреба людини в тканинах для вбрання, оздоблення житла i господарських потреб зумовила масове їх виготовлення в домашнiх умовах. Передумови розвитку ткацтва створювалися загальним прогресом матерiальної i духовної культури народу, його соцiально-економiчною еволюцiєю. На всiх етапах розвитку ткацтво вiддзеркалювало конкретнi iсторичнi, природно-географiчнi особливостi, характер господарської дiяльностi та культурно-естетичнi запити українського народу. Воно вiдображало також генетичнi етнокультурнi взаємозв’язки з ткацтвом сусiднiх народiв. Цi чинники формували його нацiональнi, регiональнi та локальнi вiдмiнностi.

Основними прядильними волокнами в українцiв, як i в iнших народiв, з давнiх часiв були вовна, коноплi й льон. Споконвiку на територiї України провiдними галузями господарської дiяльностi були скотарство, зокрема, вiвчарство, яке давало можливiсть отримувати овечу вовну, та хлiборобство – вирощування луб’яних культур – льону i конопель, придатних для виготовлення пряжi.

Ймовiрно, вовняна пряжа передувала коноплянiй, а тим бiльше ллянiй, оскiльки вiдомо, що льон на схiднослов’янських землях почали вирощувати значно пiзнiше коноплi – у ІІІ тис. до н. е. Обробка волокон i прядiння ниток з метою подальшого виготовлення тканин було одним iз найважливiших домашнiх занять кожної селянської родини. Пряли нитки вручну за допомогою веретена. Для пiдсилення обертання на нижнiй кiнець веретена натягували круглi глинянi або кам’янi кружальця – пряслиця.

Первiсним ткацьким знаряддям був верстат вертикального типу , основна конструктивна частина якого – вертикально встановлена рама. Для натягування поздовжнiх ниток – основи та зручностi переплiтання до них внизу прив’язували кам’янi або глинянi тягарцi. Нитки основи роздiляли на двi групи – парнi й непарнi. Парнi прив’язували жмутами до одного ряду тягарцiв, непарнi – до iншого. Такий розподiл полегшував ткачам прокладати помiж основою поперечно спрямованi нитки пiткання вручну або за допомогою тонкої палички – „глицi” прибивати їх зубцями до краю витканого виробу. Такi верстати подекуди збереглися й до наших днiв; на них ткали шлеї, пояси, ременi, рогожi.

теренах Київської Русi.

Позначки на веретенах свiдчать також про колективний характер занять, зв’язаних обробкою прядильних волокон, що не виключало можливiсть переплутати знаряддя працi. Традицiя колективного прядiння сягає часiв родового ладу, коли процеси обробки ткацької сировини виконували у спецiально збудованих для цього примiщеннях. Як вiдгомiн такої форми працi до наших днiв дiйшли толоки, вечорницi, досвiтки тощо.

Прядiнням i ткацтвом споконвiку займалися жiнки, дiвчата i пiдлiтки. Ткацький верстат був у кожнiй селянськiй оселi. Упродовж столiть вважалося, що жiнка зобов’язана вмiти виконувати ткацькi роботи, iнакше вона не вважалася повноцiнним членом громади.

Новiтнi процеси пiдготовки сировини, прядiння, ткання i завершальна обробка тканин вiдображенi в чисельних народних повiр’ях i обрядах, якi дiйшли до наших днiв. Наприклад, цими заняттями заборонялося займатися в п’ятницю.

За сировиною тканi вироби бувають ллянi, коноплянi, вовнянi, бавовнянi та змiшанi – комбiнованi.

розрiзняють полотнянi тканини; саржевi – ремiзно-човниковi (чиноватi); перебiрнi („заборовi”); килимовi; ворсовi.

переплетiнням тчуть на двох пiднiжках, iз (чиноватим) – на трьох, чотирьох i навiть шiстьох пiднiжках. Характерна особливiсть саржевих тканин – дрiбнi вiзерунки у виглядi скiсних чи зигзагоподiбних лiнiй, ромбикiв. Рiзнi напрямки застилання ниток основи i утка створюють на поверхнi тканин тональнi свiтлотiньовi переходи. Саржевою технiкою тчуть найрiзноманiтнiшi народнi тканини, скатертини, покривала, запаски.

При перебiрнiй технiцi тло тканин тчуть полотняним або саржевим переплетенням за допомогою рiзної кiлькостi ремiзок. Для утворення основного вiзерунка додатково пiднiмають окремi нитки основи вручну або за допомогою простих пристроїв (прутикiв, рейок). Типовою ознакою перебiрних тканин є рельєфно виступаючий над тлом узiр – на окремих дiлянках або по всiй ширинi виробу. Залежно вiд способу прокладання ниток узору видiляються двi групи перебiрних технiк: класичний перебiр i його варiанти – „перетин”, ткання „пiд дошку”, „на прутах”, „забирання”, „пiд полотно” i „вибором”. Перебiрною технiкою виготовляють узорнi смуги на скатертинах, веретах, рушниках, фартухах, очiпках, запасках.

Килимова „закладна” технiка („у вiчко”, „на пряму межову нитку”, „на косу нитку”) характерна тим, що рiзнокольоровi нитки пiткання прокладають по ширинi тканого виробу на окремих дiлянках вiдповiдно до взору, переплiтаючи їх полотняним переплетiнням. Ця технiка поширена на всiй територiї України. Нею виготовляють килими, запаски-фартухи (на Подiллi, на Полiссi), рушники, сумки.

буває двох видiв. Нею виготовляють тканини з розрiзним i петельчатим ворсом. Як тло застосовують тонку пряжу, а ворс у виглядi вiльно звисаючих коротких кiнцiв ниток або петель („кучерiв”, „ключок”) створюють з товстiших i м’яких ниток, якi прокладають суцiльно лише у мiсцях вiзерункiв. Цiєю технiкою тчуть рядна на Полiссi.

За осередками виготовлення мають свої характернi особливостi.

дорiжки, наволочки. Вони вирiзняються стрiчковими композицiями, утвореними чiтким ритмом простих геометричних мотивiв – прямокутникiв, ромбикiв, хрестикiв, крапок. До основного червоного кольору та пiдпорядкованих йому чорного та бiлого часом вводять незначну кiлькiсть жовтої, синьої та зеленої барв.

Ткацтво як ремесло було поширене на всiх землях України з часiв Київської Русi. Видiлилось воно i розвинулось iз сiльських промислiв i через деякий час з появою мануфактур та фабрик знову зосередилось на селi як кустарний промисел. Про широку популярнiсть ткацтва свiдчать знахiдки шиферних прясел, якi знайденi практично в усiх районах України. Це металевi ножицi кравецького типу, металевi та кiстянi гребенi, деталi горизонтального ткацького веретена, мотовила тощо. Тканини в домашнiх умовах виготовляли в основному з льону, конопель, вовни. Повсякденнi потреби та наявнiсть сировини зумовили побутування ткацтва як основного виду дiяльностi жiнок. Фактично у кожнiй хатi у ХVІІІ ст. був ткацький верстат. Крiм простого ткацтва та тканин з вибивним узором на Українi виготовляли узорнi тканини з орнаментом, утвореним комбiнуванням переплетiнь ниток основи i пiткання. Вибивний узор, замiнений у багатьох мiсцевостях вишиванням, виконувався так: на кам’яну або дерев’яну штамп-печатку наносились барвники, якi потiм переносились тисненням на тканину. Цей надзвичайно давнiй спосiб був характерним для часiв Київської Русi.

Спосiб виготовлення тканини був трудомiстким i довготривалим процесом. Найперше потрiбно було насiяти льон чи коноплi. Як тiльки льон достигав, його жали i ставили в стiжки, кожен з яких складався iз п’ятнадцяти жменьок. Стiжки вистоювались протягом чотирьох днiв, їх обмолочували i викладали солому „вилежуватись” на стернi протягом двох-трьох тижнiв. Нарештi стебла висушували на печi, сортували i обробляли терницями. Початкове волокно обтiпували трiпачкою i розмикали на мички, потiм обдирали, тобто вичiсували щiткою iз цвяхiв. Через деякий час, коли сировина вилежувалась, прив’язували куделi до гребенеподiбного пристрою – потася – i пряли на веретенi нитки. Залежно вiд сорту майбутнього полотна виконувались й iншi операцiї iз сировиною, її могли ще додатково вимочувати розчином завареного борошна та картоплi, сушили, збивали прагами, навивали кросна, ткали на верстатi. Полотно вибiлювали мочiнням у водi, сушили на сонцi та згортали в сувої. Кiлькiсть сувоїв полотна у скринi чи виробiв з нього свiдчили про працелюбнiсть жiнок, їхню майстернiсть.

Обробка рослинного волокна та вовни з метою виготовлення з них тканин для одягу та iнших потреб – один iз найважливiших видiв господарської дiяльностi та мистецької культури українцiв, що був невiд’ємною частиною домашнiх занять кожної сiм’ї.

Вовну з овець стригли весною в теплi днi. Це вiдбиває й народна приказка, яка застерiгає вiд раптових приморозкiв: „До Миколи (9 травня) не сiй гречки й не стрижи овечки”.

Традицiйним вiзерунковим ткацтвом в українцiв було ткацтво на чотирьох пiднiжках, що давало тканинi дiагонального переплетiння (чиновать ) та деякi дрiбновiзерунковi тканини. Технiкою пiд закладку : для утка бралися рiзнокольоровi нитки i човник пропускався через певну частину основи, утворюючи на тканинi вузенькi просвiти. По всiй Українi побутувала також технiка перебору однобiчного,

Ткацтво – один iз найдавнiших i наймасовiших видiв народної творчостi. Археологiчнi дослiдження залишкiв ткацького знаряддя для обробiтку пiзньонеолiтичної доби свiдчать, що тканини та iншi вироби з волокна уже тодi були загальновживаними. С. Й. Сидорович слушно зауважила, що ткачi племен трипiльської культури вмiли виготовляти вироби з полотняним та чиноватим переплетенням i були обiзнанi з технiкою в’язання та плетiння. Прясельця, знайденi на околицi с. Городок Рiвненського району i в с. Зимне бiля Володимира-Волинського, як i глинянi грузила, свiдчать про розвинений ткацький промисел давньослов’янських племен. Є згадки про штуки полотна та сукна, яким аборигени сплачували податки готським завойовникам.

З податкових спискiв, що стосуються нового часу (ХVІ-ХVІІІ ст.), дiзнаємося: одним iз видiв натуральних податкiв селян Полiсся була десятина вiд збору льону та конопель, що її сплачували у виглядi „моткiв”. Щороку сiм’я давала по 3-4 мотки.

Із статистичних даних захiдних районiв Полiсся довiдуємося, що у Волинському воєводствi 20-30-х рр. ХХ ст. виробництво вовняних тканин на селах було дуже поширеним. На велику кiлькiсть ткацьких верстатiв у першiй чвертi ХХ ст. вказує Я. Оринтина. За її пiдрахунками в Полiському воєводствi було понад 55 тисяч верстатiв, у Волинському – понад 44 тисячi, причому тканин з льону вироблялося утричi бiльше, нiж з вовни.

Характеризуючи значення та мiсце ткацтва в народному мистецтвi Полiсся, І. В. Гургула, яка першою почала вивчати цей вид народної творчостi у межах захiдних областей України, ще в 1938 р. писала, що основним i характерним видом народного мистецтва на Полiссi є народне ткацтво. Воно виступає тут у чистiй формi традицiйного народного промислу.

житла, використовуються в обрядах. Останнiм часом помiтне тяжiння ткачiв до декоративностi, до використання нових видiв ниток, рiзних за барвами та фактурними особливостями. Незмiнно застосовується традицiйний горизонтальний верстат „кросна”, що має здебiльшого 2-4 пiднiжки – „поножi”.

За технiкою художнього вирiшення народнi тканини подiляються на двi основнi групи. До першої вiдносять вироби, мотиви яких з’явились в процесi виникнення самої тканини. Цю групу представлено на Полiссi двома основними видами: полотняним, для якого достатньо два поножi (пiднiжки) у верстатi i чинуватим (ренсовим), який вимагає чотирьох поножiв. Таким способом на всiй площi тканини створюються однобарвнi текстурнi мотиви, побудованi з геометричних та геометризованих елементiв. Другу групу утворює ткацтво зi складнiшим виробничим процесом – суто декоративного характеру, де, крiм чотирьох i бiльше поножiв, необхiдне ручне перебирання ниток основи. Це тканини, що створюються так званим перебором пiд дошку та суто ручним способом „перекладом”.

Окремою сторiнкою художнього оформлення найпростiших тканин було узорне друкування згадуються у списках ремiсникiв Києва вже у ХV ст. В наш час пiд керiвництвом В.І. Порохiна цей промисел вiдроджено у 1981 роцi у Києвi у спецiальнiй дiльницi Художнього фонду України.

Художнi особливостi полiських тканин починаються вiд визначення тла тканини, яке на Полiссi називають „дно”. Його колiр i фактура зумовлювали пiдбiр додаткових барв, розташування i характер декоративних засобiв.

У ткацтвi Полiсся переважають смугастi композицiї. Це рiзної ширини та чергування простi й складнi смуги, утворенi рядками рiзноманiтних орнаментiв – вiд барвистих смуг рядкiв крапок i рисок (їх називають „дороги”, „стежки”, „кривулi”) до складнiших за силуетом i фактурою („кружки”, „ружки”, „сикачi”, „стежки”, „кароки” „тарiлочки”). Важливою ознакою, характерною для ткацтва схiдних районiв Полiсся, особливо сiл в долинi Уж, є антропоморфнi зображення, поширенi i в полiськiй рiзьбi та розписах писанок. Це постать iз пiднятими руками, жiнка, виводить пару коней, зображення дерева. Г. С. Маслова вiдносить цi мотиви в ряд стiйких стародавнiх релiктiв народної орнаментики. Характерно, що на деяких видах тканин – запасках, килимах – такi мотиви часто розташовано обабiч центральної фiгури. Вони утворюють цiлiсть, яка виражає спрямованiсть узору до вищих сфер чи iстот. Специфiчним явищем, властивим лише ткацтву пiвнiчної Житомирщини є мотив „в козака” – зображення чоловiчої пiдбоченої постатi.

на означення мотивiв та елементiв орнаменту. Ромбовиднi мотиви – це символ зерна, родючостi. Хвилястi та ламанi лiнiї означають хвилю, пульс серця; рiвнi – плин часу, спокою, безмежностi. До ряду зооморфних мотивiв належать „волове око”, „гусочки”, „собачки”, „кролики”, „рачки”, „метелики”. „Птахами” i „змiями” називають навiть такi мотиви, якi часто далекi або й не схожi на натуральнi форми.

рушники – вiд прозаїчних „утиральникiв”, якi тчуться з грубої нитки простим сплетiнням, до вкритих витонченими багатобарвними орнаментами виробiв святково-ритуального застосування. Вони створюються здебiльшого чинуватим тканням з властивими йому фактурними малюнками, а також перебiрним тканням, що давало „рябi”, бранi, двобiчнi вiзерунки бiло-сiрого забарвлення. Пiдкреслено декоративний характер має група перебiрних рушникiв, що виконанi „перекладом”. Їх здавен виготовляли ткалi пiвнiчно-схiдних районiв Житомирщини з сiл Дiдновичi, Велика Фосна, Покалiв, Левковичi, а також з сiл Іванiвського, Чорнобильського та Полiського районiв Київщини. Браний перебiр, що дає змогу продукувати багатобарвнi, ускладненої композицiї мотиви, у пiслявоєннi роки запанував на всьому Полiссi вiд Днiпра до Бугу. Унiкальним явищем є рушники „перекладом”. Вони характернi лише для пiвнiчно-схiдних районiв Полiсся i своїми пропорцiями та композицiйними особливостями наближаються до рушникiв пiвнiчних районiв Чернiгiвщини, Сумщини, вiдомих пiд назвою „кролевецьких”. Їх побудова особлива. По всiй довжинi вузької тканини (до 6 м) панують червона i бiла барви, якi злегка доповненi вужчими смугами чорного кольору. Ближче до кiнцiв йдуть ширшi та ряснiшi смуги з ускладненими мотивами. Це хрестоподiбнi „ветроки”, „кривулi”.

Рядна – невiд’ємний у побутi полiського села вид ужиткової тканини. Виконувалися вони iз застосуванням рiзних ниток: грубих („валу”), тонких лляних та вовняних. Останнi йшли здебiльшого на пiткання, хоч в окремих випадках вони служили i основою. Окрему групу становлять грубi рядна з сiрих ниток, а їх краса в нескладних мотивах, виконаних чинуватим тканням.

Найдавнiшим з вiдомих ряден є „рапчуни”, котрi називають також на Полiссi „джерги”, „набивачi”, а в районах Київщини – „нарочитi”. Основою для них служили грубi суконнi нитки („суч”). Це рядна на рiднiй основi, витканi на двох-чотирьох поножах. Якщо ж у ряднах застосовувалася вовна, то їх називали „килим” або „кильмо”. Узори на дорожчих виробах мають складнiшi переплетення, виконанi перебором пiд дошку та способом перекладу, де ряди орнаментiв чергуються з гладкими смугами здебiльшого двох кольорiв, наприклад, червоного з синiм, бурякового з синiм, синього з жовтим.

Із практичних мiркувань рядна мали приглушенi тони проте iнодi, щоб урiзноманiтнити кольорову гаму, майстри вставляли вузькi смуги червоних, синiх та зелених, навiть чорних ниток.

Сучасне виробництво ряден позначене посиленням їх декоративних якостей. Вони служать здебiльшого для покривання лiжок, ними прикрашають стiни, часто кладуть на пiдлогу в свiтлицi. Для їх виготовлення майстри використовують нитки типiв „мулiне” й „iрис”, а також ллянi та вовнянi, пофарбованi в рiзнi кольори. Панiвною в ряднах є смугаста побудова. Рiдше застосовується рапорт на композицiя, коли не смуги, а великi одноманiтнi мотиви рiвномiрно вкривають всю площу тканини.

настiльникiв (скатертин), що, як i рушники, мають ужиткову й символiчну функцiї. Узори скатертин, виконанi чинуватим тканням, мають геометричну побудову. Настiльники, як i рушники, часто виконують у двох вiдтiнках – бiлому i сiрому способом „рябого” ткання, де вжито бiлих (вiдбiлених) та сiрих (невiдбiлених) ниток. Лише на краях цих виробiв можна побачити стриманi смужки з чорних, червоних або синiх ниток, якими „прокидали” скатертину з двох кiнцiв. Крiм геометричних узорiв, створюваних чинуватим тканням, у скатертинах та хустках часто використовують перебiр, яким виводять складнi квiткоподiбнi та широкi гнучкi рослиннi мотиви, застосовуючи не бiльше двох-трьох кольорiв.

Характеризуючи мiсце народного ткацтва в побутi та культурi полiського села, слiд вiдзначити, що за останнi десятирiччя дуже зменшилося виробництво одягових тканин, а натомiсть майстринi наполегливо шукають нових декоративних рiшень, застосовуючи рiзнi новi матерiали. Ткацтво перестало бути пiдсобним промислом, воно набуває ознак масової художньої самодiяльностi.

Килимарство

Килимарство – традицiйна, найбiльш важлива i поширена в усiх мiсцевостях України галузь народного мистецтва. З найдавнiших часiв килими служили людинi для утеплення i прикрашання житла (завiшування стiни, покривання скринi, стола, лiжка, пiдлоги), виконували обрядовi та естетичнi функцiї (використовувалися у святкових, урочистих, весiльних i похоронних обрядах). Килими були обов’язковою частиною вiна (приданого жiнки); ними сплачували данину.

У давнi часи килими для власного вжитку ткали в домашнiх умовах. Виготовлення їх упродовж тривалого перiоду було одним iз основних жiночих занять. Згодом килимарство трансформується в ремесло, яким стали займатися й чоловiки-килимарi по всiй територiї України. Ремiсники виготовляли килими переважно на замовлення та збут на мiсцевих ринках.

Отже, впродовж тривалого перiоду паралельно iснувало кiлька форм виробництва килимiв для рiзних верств українського населення. Однак основна частина сiльських i значною мiрою мiських мешканцiв задовольняла високi потреби домотканими виробами.

Сировиною для виготовлення килимiв здавна була вовна, льон та коноплi. Для основи застосовували однотонну мiцно скручену лляну чи конопляну, а згодом бавовняну пряжу. Для пiткання добирали рiзнокольорову вовну. Нинi через брак сировини iнодi застосовують напiввовнянi, синтетичнi та iншi нитки. Фарбували пряжу натуральними – рослинними (з вiдварiв трав, кори) та мiнеральними барвниками i закрiплювали їх сироваткою, огiрковим або капустяним розсолом. Тепер пряжу фарбують хiмiчними барвниками i закрiплюють кислотою, отримуючи яскравi кольори, якi, на жаль, дуже швидко линяють.

На всiй територiї України побутували великi килими i вузькi довгi килимовi дорiжки - налавники, залавники, скорцi, верети та щiльнi ворсовi коци. Килимовi вироби виконували як утилiтарнi, так й естетичнi функцiї. Сьогоднi вiдповiдно до сучасних потреб умеблювання житла й побутових запитiв з’являються такi новi види килимових виробiв, як накидки на крiсла, стiльцi, журнальнi столики, телевiзори. Виготовляються також килимовi комплекти для салонiв легкових автомобiлiв.

Тчуть килими лiчильною („рахунковою”), гребiнковою („кругляння”) та ворсовою технiками. застосовують переважно на горизонтальних верстатах. Вона характерна тим, що кольоровi нитки закладають у зiв для переплетення з основою по всiй ширинi килима i прибивають їх бердом. Існує кiлька рiзновидiв цiєї технiки: „закладне”, „у вiчко”, „на косу нитку”. При „закладнiй” нитки утка двох сумiжних площин сумiжного кольору по черзi закрiплюють на однiй спiльнiй нитцi основи. Пiд час ткання „у вiчко” нитки сумiжних площин, огинаючи двi сусiднi нитки основи, з’єднуються лише через кiлька прокидок утка i на межi стику утворюється щiлина – „вiчко”. Цими способами тчуть килими з геометричними або рослинними вiзерунками, якi мають прямолiнiйний схiдчастий силует. При тканнi „на косу нитку” нитку однiєї кольорової площини закрiплюють над сумiжною на вiдстанi кiлькох ниток основи, внаслiдок чого отримують геометричний вiзерунок зi скiсними зубчастими контурами.

Гребiнкова технiка щiткою, гребiнцем тощо. Ця технiка створює широкi можливостi ткання килимiв з тонально-живописним трактуванням складних за формою вiзерункiв та тла. Нею виготовляли килими переважно на вертикальних верстатах („кроснах”).

характерна тим, що на вертикально натягнутiй основi горизонтальними рядами в’яжуть вузли зi шматочкiв рiзнобарвної пряжi. При цьому ворсовою ниткою захоплюють зверху двi нитки основи, обгинають кiнцями знизу по однiй нитцi основи i витягують їх зсередини на лицеву поверхню. Для закрiплення вузлiв пiсля кожного ряду вив’язаного ворсу по всiй ширинi прокладають кiлька ниток пiткання, прибивають їх щiльно гребiнцем i продовжують цей процес вiдповiдно до вiзерунку i величини виробу. Цiєю технiкою в центральних i схiдних областях України ткали на вертикальних верстатах ворсовi килими.

Отже, технiкою ткання визначають характер вiзерунка. У лiвобережних, центральних i подекуди в захiдних областях України здавна виготовляли килими переважно з рослинним орнаментом. Нинi їх продовжують ткати на Полтавщинi, Київщинi, Чернiгiвщинi.

У наш час килими продовжують виготовляти в домашнiх умовах в багатьох традицiйних осередках килимарства. Значна частина їх виробляється у захiдних областях України. Їх тчуть для власних потреб, на замовлення i на збут. Ця форма виробництва килимiв заснована на глибокому i всебiчному засвоєннi традицiй кожного локального осередку. Вона пов’язана з природним оточенням, базується на спадковостi родинного досвiду, залежить вiд мiсцевих стереотипiв. – це найбiльш характернi для того чи iншого осередку мотиви, схеми їх розташування, колорит, структура, фактура. У домашньому килимарствi лише в окремих випадках найбiльш обдарованi творчi особистостi вносять певнi iнновацiї в усталений принцип художнього вирiшення килимiв.

Останнiм часом килимарство в Українi поволi занепадає. Припинили своє iснування фабрики художнiх виробiв у Хотинi, Ганичах, Нових Санжарах та iнших осередках. Скорочується виробництво килимiв на дiючих пiдприємствах, зменшується кiлькiсть досвiдчених ткачiв, зайнятих цим виробництвом, знижується художня якiсть виробiв. Отже, актуальним i вкрай важливим завданням сьогодення є збереження i примноження традицiй цього унiкального виду мистецтва, справжнього художнього надбання українського народу.

Килимарство – це яскравий, хоч i не повсюдний, вид народного мистецтва Полiсся. Воно є вершинним явищем художньо-композицiйної думки i технiчної майстерностi й водночас своєрiдним „кодексом символiв”, вироблених народом у незлiченних знаках – цих зашифрованих образах, котрi прийшли до нас iз глибини вiкiв у виглядi елементiв, мотивiв та композицiйних схем. Цю особливiсть килимарства вiдзначила С. Й. Сидорович, яка констатувала, що з усiх галузей декоративного ткацтва воно найчастiше пов’язане з народними традицiями. З цих глибинних традицiй виникли i розвинулись новi декоративнi форми, розрахованi на смаки та задоволення побутових потреб рiзних верств населення. Не дивно, що в народi колись iснував подiл килимiв на „панськi” та „селянськi”, на Полiссi – вiдповiдно „шляхетськi” та „мужицькi”.

Зiставлення пам’яток народного килимарства рiзних регiонiв України, їх порiвняння з килимами iнших народiв переконує, що в зонi Полiсся та Середньої Надднiпрянщини маємо справу з найглибшими релiктами – найкраще збереженими типами дуже давнiх килимiв. Цiнною особливiстю народного килимарства українського Полiсся є його самобутня образна система, якої не порушили стилi й моди середньовiччя, не похитнули „панськi смаки” перiоду крiпацтва. Можливо, єдиним дисонансом з мiсцевими i загальноукраїнськими традицiями є явно мiщанськi, чужi килими в стилi псевдорококо, що поширилися тут наприкiнцi ХІХ ст.

Килимарство постiйно розвивається. Змiнюється i його роль у побутi населення. Якщо колись килими й рядна використовувалися для накривання скринь, лав, застелювання лiжок, у обрядах, то тепер переважає їх суто декоративне застосування: ними, як правило, прикрашають стiни i пiдлоги кiмнат.

Виробництво килимiв поширене на Полiссi не всюди. Воно зосереджене у двох основних регiонах: захiдному i схiдному. Перший охоплює пiвнiчно-захiднi райони Волинської областi, другий – пiвнiчно-схiднi райони Житомирщини i прилеглi до нього райони.

Килими захiдного регiону – явище порiвняно молоде. Воно виросло з виробництва ряден з властивою їм смугастою побудовою. Вiд ряден килими вiдрiзняються використанням вовняних ниток, барвистiстю, пiдвищеною декоративнiстю. Тутешнi килими не мають кайми. Вони нерiдко позбавленi орнаментiв, а художнiй ефект досягається чергуванням рiзнобарвних смуг – плашок.

Самостiйним i яскравим явищем є килимарство Коростенщини, коренi якого сягають не лише традицiй давньоукраїнського виробництва; у мотивах та їх семантицi пiзнаються дуже давнi магiчно-свiтогляднi символи, що сягають археологiчних суспiльств.

Килимарський промисел найбiльш поширений у пiвнiчно-схiдних районах Житомирщини – у Коростенському, Овруцькому, Лугинському, Народицькому, Малинському та у сусiднiх районах Київщини – Полiському та Іванкiвському. Особливiстю килимарства цiєї зони є те, що воно пов’язане з побутом та виробничими традицiями тутешнього так званого „шляхетського” населення (етнiчнi групи тюркського походження), в стилi якого працювали також i ткалi з „нешляхетських” („мужицьких”) сiл.

Нинi килими створюють майстринi сiл Бехи, Дiдковичi, Селець, В’язiвка. На Київщинi килими цього типу виробляють майстринi з пiвнiчних сiл областi – Сидоровичiв, Жмiївки, Буди Полiдарiвської.

Одиноким килимарським пiдприємством у цiй зонi є цех художнiх промислiв Овруцького райпромкомбiнату в Левковичах, що дiє з 1970 р. у першi роки iснування виробництва вони створювали виключно килими, вiдомi ще з дитинства – „в козака”, „в кулаки”, „в круги”, килими з медальйонами, дрiбними рослинними мотивами. Однак в останнiй час з Овруча надходять „новi” зразки – бездарнi переспiви глинянських чи косiвських зразкiв, бо, на думку керiвництва, це повинно збагатити асортимент виробiв, притягнути покупцiв, а до класичної спадщини мiсцевого килимарства, його краси – їм байдуже...

цих кольорiв створює контрастну в цiлому гаму.

В килимах цього краю панує двi композицiйнi схеми: смугаста й центрична. Для обох видiв невiд’ємними є обрамлення – кайма. Смугастi килими, що, як i у волинському килимарствi, походять вiд ряден, мають розмаїтi варiанти. Смуги побудованi здебiльшого з рядкiв „квiтiв”, „руж”, квадратiв, зубцiв, косих штрихiв, розташованих на чорному тлi. Вони знаходяться на певнiй вiдстанi одна вiд одної. Мiж ними проходять тоншi смуги, а також розсип вузеньких, забарвлених у рожевий, жовтий, зелений та iншi кольори. У каймi – мережка зубцiв або iнших елементiв динамiчного малюнку.

Типовим для схiдного Полiсся є килим , центральна частина якого побудована з восьми великих „медальйонiв” – восьмикутникiв iз вписаними в них фiгурами типу лiтери „Х”. Такi килими люблять також в Сингаях на Коростенщинi. У них переважають червона, чорна, бiла та зелена барви. Восьмипелюстковi елементи стоять попарно в центрi килима. На широкiй же каймi, мiж хвилями „кривуль” вiльно вкрапленi квiткоподiбнi та геометричнi елементи.

Поширенi на Коростенщинi килими, малюнок яких нагадує шахiвницю з квадратiв чи ромбiв. Килим називають „в кулаки”, коли квадрати малi i „в круги”, коли вони бiльшi. Кайма складається iз зубцiв або квадратiв, розташованих контрастно стосовно форми квадратiв центрального поля килима. В килимах домiнує червона барва, доповнена нюансами синьої, жовтої, зеленої та бiлої. За створеними Ольгою та Оленою Бех iз села Бехи на Коростенщинi, майстринями iз сiл Дiдковичi i В’язiвка Корост енського району килимами закрiпилася в народi згадувана назва „в козака”. „Козак” – це поясне зображення чоловiчої постатi, вiд торсу якої у двi протилежнi сторони нiби виростають двi постатi з руками в боки. Інколи „козак” у килимах Полiсся виступає як одна велика постать на запасках або на центральному колi килима. Кiлькiсть же їх у бiльшостi випадкiв варiюється вiд двох до восьми. „Козакiв” можна знайти навiть серед квiткових композицiй.

розташовано у напрямку пiткання. Вони мають усталенi силуети, розмiри i колорит. На килимах цього типу бачимо рясну i багатобарвну подвiйну кайму, семантика якої є кодексом логiчних уявлень.

Кайма – суттєвий елемент полiського килима. Це одна iз головних ознак локального стилю, ознака мiсця створення. Нiде в українському килимарствi не знайти таких розмаїтих варiантiв розташування кайми як у зонi Коростенщини. Кайма оточує килим то з двох, то з трьох, то з усiх чотирьох бокiв. Дослiджуючи особливостi полiського ткацтва та килимарства О. Т. Дудар встановила, що найпопулярнiшим мотивом на дослiджених давнiх килимах ХVІІІ ст. та пiзнiших їх переспiвах є жiноча постать з пiднесеними руками. Це образ „богинi-берегинi”, а також „богинi, що обiруч виводить коней”. Не менш поширене i представлене у багатьох варiантах „дерево життя”. В „геометризованих” мотивах вгадувалося зображення птахiв, тварин, дуже часто зображення змiїв. Змiями на Полiссi називають також побудови, якi мають обриси птаха, дерева, гiлки чи квiтки.

До килимових виробiв належать „килимовi дорiжки” . Мотиви та декоративнi рiшення, властивi килимам i запаскам, трапляються на тканинах, рушниках, наволочках, подолах сорочок, де проглядають силуети „козакiв”, „богинi-берегинi”, „богинi, що обiруч виводить коней”.

гордощiв хазяйки, атрибут вiна дiвчат.

Вишивка

Вишивка – один з давнiх i найбiльш розповсюджених видiв народного декоративно-прикладного мистецтва. Вона виникла дуже давно i передавалася вiд поколiння до поколiння. Археологiчнi знахiдки доби палеолiту, зокрема Мiзина на Чернiгiвщинi та його аналогiв, засвiдчують наявнiсть вишивки на теренах України. Про масове побутування вишиваних виробiв в Українi свiдчать численнi iсторичнi, лiтературнi, фольклорнi та речовi пам’ятки.

З давнiх часiв паралельно з традицiйним домашнiм виготовленням вишивок побутувало виробництво вишиваних виробiв у спецiалiзованих цехах, майстернях. Вiдомо, що у ХІ ст. княгиня Анна, сестра Володимира Мономаха, започаткувала навчання вишивки в монастирських школах. Тут вчили дiвчат вишивати, гаптувати золотом i срiблом. Шиття золотом виникло на основi народного вишивання i було поширене переважно в середовищi великоможних мiщанок, жiнок княжого роду.

iспитову роботу.

Основна функцiя вишивки – оздоблення одягу i тканин для обладнання житла. Упродовж вiкiв у кожному регiонi України вироблялися своєрiднi прийоми художнього вирiшення одягових та iнтер’єрних тканин. Навiть у межах сусiднiх сiл iснують мiсцевi варiанти. Є вiдмiнностi у мiсцi розташування орнаменту, його величинi, характерних особливостях мотивiв, їх укладаннi на площинi композицiї, колоритi. Вишивання вбрання – давня схiднослов’янська традицiя. Нашi предки оздоблювали жiночi головнi убори – перемiтки, очiпки, хустки, стрiчки; чоловiчi шапки; плечовий одяг – жiночi та чоловiчi сорочки; верхнiй одяг – кожухи, безрукавки, свити. Серед компонентiв одягу найбiльше уваги придiлялося оздобленню чоловiчих i, головним чином, жiночих сорочок. Основна частина декору припадала на рукав. Допомiжну роль вiдiгравали узорнi стрiчки, що обрамляли горловину, пазуху, манжети. В iнших компонентах одягу – безрукавках, гуглях – вишивку розташовували переважно у мiсцях з’єднання двох полотнищ, чим до певної мiри акцентували крiй та пiдкреслювали силует.

Серед iнтер’єрних тканин найбiльше уваги придiлялося вишиванню рушникiв, скатертин, наволочок.

Матерiалом-основою для вишивання здавна служила домоткана вовняна, лляна, конопляна тканина. Згодом її замiнили фабричного виготовлення ллянi, бавовнянi та вовнянi матерiали (перкаль, коленкор, батист, китайка, сурож, плис, шовк, бамбак, муслiн, плюш) та шкiра. На них здавна вишивали ручнопряденими лляними, конопляними, вовняними нитками. Пiзнiше стали застосувати фабричну пряжу – заполоч, бiль, валiчку, гарус, металевi золотi й срiбнi нитки, корали, перли, коштовне камiння, бiсер, ґудзики, сап’яновi шкури.

В українськiй народнiй вишивцi поширенi рiзноманiтнi технiки виконання. Вiдповiдно до основних способiв нанесення вишивальними нитками стiбкiв розрiзняють i односторонню вишивки. До двостороннiх належать технiки „перебору”, „поза голкою” i „стебелевий шов”, „соснiвка”, „штапiвка”, „двостороння гладь”, варiанти технiк „виколювання”, „вирiзування”, „мережання”, рубцювання. До одностороннiх належать технiки, при яких вишивальнi стiбки накладаються з виворiтного або лицевого боку тканини. Це „низинка”, „занизування”, „поверхниця”, „набирування”, „кафясор”, „бiгунець”, „верхоплут”, „кiска”, „хрестик”, „кучерявий”, „городоцький”. В оздобленнi тканин одночасно застосовували кiлька технiк вишивання. Дивовижна винахiдливiсть i талант виявилися у вмiннi українських майстринь поєднувати рiзнi засоби для досягнення художньої виразностi виробiв.

Так, на Київщинi найбiльш поширенi вишивки з геометричним, iнколи – геометризовано-рослинним орнаментом (з квiтами, листям, бутонами). Це переважно вузькi стрiчки з ромбоподiбними мотивами, укладеними в розетки та iншi фiгури. Вони сполучаються з „кривульками”, хрестоподiбними зображеннями. Основний червоний колiр доповнюється чорним та незначною кiлькiстю жовтого. Найбiльш уживаними технiками є „гладь”, „набирування”, „стеблiвка”, „поза голкою”.

Для Чернiгiвщини характернi геометричнi вiзерунки, в яких переважають червоний та бiлий кольори або червоний та синiй на бiлому тлi виробу. Особливими декоративними якостями вирiзняються чернiгiвськi рушники з геометризовано-рослинними мотивами (розетами – квiтами, букетами, вазонами) та фiгурними зображеннями (птахами, людьми). Улюбленими технiками вважаються: „гладь”, „набирування”, „мережка”, „хрестик”, „качалочка”.

На Волинi поширенi геометричнi (ромбо-, хрестоподiбнi, розетко-зiрчастi) мотиви, укладенi в найрiзноманiтнiшi стрiчковi композицiї. Інодi вони поєднуються з рослинними мотивами. Кольорова гама стримана, монохромна, основний колiр – червоний, часом доповнюється вкрапленням чорного, синього або зеленого. При вишиваннi застосованi технiки „заволiкання”, „хрестик”, „насилування”.

Писанкарство

Чисте гладкофарбоване або оздоблене вiзерунками яйце набуло символiчного релiгiйно-обрядового значення ще задовго до християнства. У багатьох народiв збереглися перекази, в яких яйце виступає джерелом життя, свiтла i тепла, навiть зародком всього Всесвiту. Існують також численнi варiанти легенд, якi пояснюють побутування писанок пiд час Великоднiх свят, пов’язують виникнення традицiй писанкарства з євангельськими подiями (страстями Христа).

Зважаючи на фiзичнi особливостi шкаралупи яйця, середньовiчнi писанки до наших днiв не збереглися. Однак масове розписування яєць в Українi iснувало протягом столiть. У ХІХ ст. писанкарство у рiзних художнiх варiантах побутувало по всiй територiї України, про що свiдчать давнi колекцiї українських писанок у музеях Києва, Лубен, Львова, Кракова, Варшави.

Своєрiднi мiсцевi вiдмiни писанок iснували i на початку ХХ ст. розрiзняють писанки Поднiпров’я, Слобожанщини, Полiсся, Подiлля, Бойкiвщини.

колiр, iнколи продряпували вiзерунки, орнаментували воском i фарбували у кiлька кольорiв, тодi як у мiстi вдавалися до рiзних штучних способiв – наклеювали шматки кольорового паперу, фольги, тканини, нитки. Писанки переважно виготовляли для себе i лише зрiдка для продажу на ярмарку.

Колись iз писанками чинили магiчнi дiї. Для забезпечення урожаю їх на весняного Юрiя котили по зеленiй пшеницi й закопували у землю. Великоднього ранку молодi вмивались водою, в яку перед тим клали крашанки та срiбнi монети, що мали надавати сили й краси. Свяченi писанки були оберегами житла вiд грому й вогню, а людей i тварин – вiд „лихого ока”, їх використовували як лiки вiд деяких захворювань. Писанки служили об’єктом забави для дiтей та молодi. З ними влаштовували iгри „невбитки”, „навкатки”. З випорожнених писанок, додаючи до них з кольорового паперу хвiст, крила та голiвку з тiста, виготовляли так званi голуби. Їх, а також писанки, нанизанi на шнурочок (здебiльшого по три), пiдвiшували поблизу iкон, прикрашаючи таким чином житло.

Сьогоднi писанкарство збереглося i розвивається завдяки майстрам старшого поколiння у багатьох давнiх осередках цього виду мистецтва. Писанки продаються на ярмарках, у художнiх салонах. Оригiнальний орнамент писанок не тiльки чарує своєю вишуканiстю, гармонiєю колориту, вiн несе прадавнi символи свiторозумiння i природи, єднає з традицiєю минулого. Українська писанка в свiтi є символом нашого народу.

Традицiя розмальовувати навеснi яйця у слов’янських народiв сягає епохи язичества. Писанки у слов’ян були пов’язанi з комплексом весняної обрядовостi. Назва „писанки” походить вiд слова „писати” в розумiннi „прикрашати орнаментом”. Писанки розписували переважно жiнки та дiвчата, дуже рiдко – хлопцi i чоловiки. Існує цiла низка легенд i повiр’їв, якi пов’язують виникнення писанки з життям Христа i Богородицi. Однак дослiдники пов’язують писанку iз сонячним культом, який прийшов до слов’ян зi Сходу. Писанка була в добi родового побуту наших далеких пращурiв, що пiдтверджують археологiчнi знахiдки при розкопках стародавнiх могил. Отже, явище писанкарства виникло задовго до прийняття християнства i має давнi традицiї. За уявленнями наших далеких предкiв на землю поверталося божество життя i родючостi з неволi злої чарiвницi зими, а яйце вшановували як символ весняного вiдродження й оновлення, як джерело життя i першооснову Всесвiту.

Український Великдень зберiг за собою первинну язичеську назву свята „Великдень”. Яєчко було емблемою Сонця, Весни. Птахи починають нести i висиджувати яйця лише весною, iз сонцем. Яєчко було амулетом, за допомогою якого людина заворожувала та з’єднувала в собi добрi сили, лихi ж вiдвертала. Порiвняльний аналiз писанок рiзних народiв Європи доводить, що найкрасивiшими є українськi писанки. Вони пов’язанi з численними вiруваннями та стародавнiми звичаями, їх вiзерунки найрiзноманiтнiшi i найбагатшi за змiстом, стверджує шведський учений Арне. Вiн доводить, що саме в Українi виник звичай крашення писанок, а згодом поширився i в iнших країнах свiту.

Рiзниця мiж ними полягає лише в способi розписування. Крашанка завжди була варена або печена, її використовували в їжу. Писанку нiколи не варили, щоб не знищити в нiй життєдайну силу. Її нiколи не використовували в їжу. Для нанесення на яйце орнаменту використовували в основному класичну i воскову технiку. Для розписiв писанок народнi умiльцi розробили цiлий ряд природних барвникiв, якi виготовляли у домашнiх умовах: „жовтило” – з вивареної яблуневої кори, з шафрану; „чорнило” – з луски соняшникових зернят, додаючи залiзного купоросу; „зеленину” – з вiдвару житнiх висiвок та луски зернят соняшнику; „темно-коричневу” – з вiдвару дубової кори, кори чорної вiльхи; „красну” – з комах польської комипелi. В кiнцi ХІХ i на початку ХХ ст. поступово вiдмовляються вiд природних барвникiв i переходять до купованих – рослинного i хiмiчного походження. Писанки писали тiльки у Великий пiст, тобто протягом двох тижнiв перед Великоднем.

Орнаментацiя рiзноманiтна як за змiстом, так i за композицiйною будовою. У декорi переважає геометрична орнаментацiя. У нескладних мотивах геометричного вiзерунка вiдтворювались образи сонця, зiрок, блискавок, хмар, символи засiяного поля – у виглядi ромбiв, грудок зораної землi – у виглядi трикутникiв, смуги борозен – у виглядi драбин.

У наш час в орнаментах писанок шукають не тiльки iсторичний змiст, а й мистецький. Тепер, крiм традицiйних, зустрiчаються на писанках i новi, мистецьки досконалi орнаменти, а символiчних iснує понад сто. Кожен з них має своє значення, наприклад: „кривулька” – нитка життя, вiчнiсть сонячного руху; „кривулька” або „”безконечник” – вияв фiлософської думки – початок i кiнець; „гачковий хрест” або „тригвер” – ружа, зiрка; „сорок клинцiв” символiзували сорок точок життя, успiх у господарствi, добробут та честь людини. За своєю композицiєю та орнаментом писанки вказують на рiзнi регiони України.

Для з’ясування та вивчення всi орнаменти класифiкують. Одна з таких класифiкацiй належить професору М. Ф. Сумцову. Вiн подiлив орнаменти на геометричнi, рослиннi, зоологiчнi, антропологiчнi та побутовi. Ще подiляють орнаменти на такi групи: iсторичнi, що мають зв’язок iз стародавнiм орнаментом; самобутньо-новi; випадковi орнаменти, якi свiдчать про багатство фантазiї та високi мистецькi здiбностi нашого народу.

Група орнаментiв, якi найбiльше поширенi на українських писанках, показує рiзноманiтнi знаки Всесвiту i Сонця. Їх основа – символiчне зображення Сонця, яке є орнаментом свiтла й життя. Дiтям старшого дошкiльного вiку доступнi такi символи та їх пояснення як оберегiв:

Колесо (зображення кола) – знак єднання найвищого спокою з напруженою силою, завершенням досконалостi, образом Божої вiчностi. У загальнохристиянському розумiннi колесо є символом безсмертя, безконечностi Божої любовi.

Сонце – символ свiтла й життя, символ Бога.

Хрест – символ Всесвiту, знак чотирьох сторiн свiту, чотирьох вiтрiв, чотирьох пiр року. У християнствi це символ вiдкуплення, яким Церква все починає, благословляє й освячує.

Тригвер (зображення трикутника) – символ вогню, безсмертя, чоловiчої та материнської сили. Це символ Пресвятої Трiйцi, а iз вписаним всерединi колесом – символ Божого ока.

Дерево життя – символ небесної осi, є скарбницею життя, поєднує в собi теперiшнє i минуле, сталiсть i рушiйнiсть, силу i слабiсть, вершини i низини; це символ природи, яка безперервно вiдновлюється.

Спiраль – знак вегетативної й органiчної плодючостi як знак сонця; є володаркою перебiгу часу.

Блискавка – небесний вогонь, одночасно караючий i освячуючий, вiстун божественного. У християнствi це блиск Божої ласки.

Колосся i зерно – уособлення предками святої їжi. У християнствi колосся символiзує Воскресiння.

– символ дощу. У Новому Завiтi це символ ласки i вiсник науки святого Євангелiя.

Гiлка – як частина представляє цiлiснiсть дерева. Свячена лоза є охороною проти хвороб та злих сил. Гiлка iз Зелених Свят є первiстком природи, даром весняного цвiтiння, символ безконечностi життя.

Дубовий листок – символ дуба, в який так часто вдаряє грiм, є свiдком Божого грому, символiзує силу Богiв природи. Символ Божої справедливостi.

Риба – символiзує воду, її елементи життя i так само як вода є символом життя i смертi. Вона також є знаком щастя, здоров’я i життя. У християнствi це символ новохрещених.

Трирiг – знак святого числа 3, три божества; число 3 є символом симпатiї i порядку i тому саме є класичним числом культових повторень.

Певний колiр – це символ, оберiг. Так, червоний колiр символiзує радiсть життя, надiю; бронзовий уособлює землю, багату на дари полiв; бiлий з чорним – пошана духiв; сполучення кiлькох барв – родинне щастя. Щодо кольорiв писанки, то кожна мiсцевiсть має свої особливостi. Писанками обдаровували на знак бажання: дiтям – здебiльшого з ясними барвами; господарям – з „сорока клинцями” або „кривульками”; хлопцям i дiвчатам – з родетами, „тригверами” та веселими барвами; старцям – з чорними барвами та з поясами, так званими „небесним мостом”.

Цiкаво дiтям буде знати й про те, що українську писанку дуже шанують за кордоном. У Канадi, в провiнцiї Альберта, споруджено єдиний у свiтi пам’ятник писанцi.

Сам процес виготовлення писанки має свої особливостi. За народним вiруванням крашанки готують у Великодню суботу, тому що яйця, пофарбованi в п’ятницю, швидко псуються, а зробленi в суботу зберiгаються протягом усiх свят. Яєць фарбують тринадцятеро (мають на увазi 12 апостолiв i Спасителя). Найбiльш готують червоних крашанок, не годиться робити чорних, бо вони нагадують про кров „лукавого”. Перше пофарбоване яйце зберiгають i, коли треба, „пiдтурюють” ним хворого на пропасницю.

Топтати ногами рештки пофарбованого яйця чи писанки – великий грiх. Хто буде це робити, того Бог покарає хворобою. А ще люди з року в рiк зберiгають свяченi крашанки, а як трапиться пожежа – перекидають їх через вогонь, вiрячи, що вiн згасне.

Таке своєрiдне ознайомлення з писанкою як витвором мистецтва й оберегом має на метi закрiпити також знання дiтей про звичаї та обряди українського народу. Окремо вихователь пояснює процес її виготовлення. Вiн вiдбувається в певний час з певними „формулами”, заговорами, з зображенням чарiвних знакiв – малюнкiв та вiдповiдними кольорами-фарбами.

Писанку треба вмiти виписати вiдповiдними фарбами i тодi, коли належить, її треба вмiти замолити i дати тому, кому вона потрiбна. З метою залучення дiтей до писанкарства у дитячому садку можна використовувати заняття, свята, дозвiлля, екскурсiї, виставки, зустрiчi з писанкарями, театралiзованi дiйства, iгри драматизацiї.

Писанка – важливий предмет язичницького культу, її iсторiя сягає сивої давнини i пов’язана з релiгiйними уявленнями первiсних людей, зокрема, з поклонiнням плодорiддю, з ритуалом величання весняного вiдродження життя на землi.

у виглядi страшного диявола звiльниться зi своїх залiзних пут i знищить свiт. Цей диявол живе пiд землею, прикутий до скелi ланцюгами. Щороку вiн посилає своїх слуг навколо свiту, щоб тi пiдглянули, чи пишуться ще писанки i скiльки їх написано. Коли багато, то залiзнi пута мiцно стискають диявола i вiн втрачає силу, бо людська любов перемагає найбiльше зло. Отже, пишiть писанки.

Гончарство

Глина є пластичною пiд час формування i досить твердою пiсля випалу (близько 100°). Має широкий спектр природних барв – вiд бiлої, кремової, вохристої до червоної, коричневої i темно-сiрої. Чарiвного ефекту гончарним виробам надають керамiчнi фарби, виготовленi з кольорової глини (ангоби), а також прозорi та декоративнi поливи (глазурi).

Первiснi гончарi формували вироби вручну, облiплюючи кошик, камiнь, дерев’яну форму скибками глиняної маси завтовшки в палець або обкручуючи за спiраллю стрiчку глини, поступово злiплюючи i вивершуючи конусоподiбну посудину з гострим дном. Посуд виходив товстостiнний, з порушенням округлостi та силуету форми. Однак ця примiтивна стародавня технiка витримала конкуренцiю з гончарним кругом i була добре вiдома слов’янам.

Винахiд гончарного круга (ІV тис. до н. е.), спочатку ручного i повiльно обертового, а у середньовiччi швидкiсного, з ножним приводом, став переворотом у розвитку гончарного ремесла. Технiка точiння на крузi давала змогу не лише збiльшити випуск продукцiї, а й полiпшити її художнiй рiвень. Посуд, виготовлений на крузi, досить легкий, тонкостiнний, з гармонiйно-симетричними обрисами форми, чiткими орнаментальними смугами, лiнiями.

(„урiз”, продряпування, гравiювання) – це спосiб нанесення заглибленого жолобка дерев’яною паличкою або цвяхом на поверхню сирого черенка.

Глянсування або лощення роблять гладким предметом (переважно камiнчиком) по сухому черенку лiнiї, смуги. При рiжкуваннi грушу. Рiжкуванням майстри проводять прямi й хвилястi лiнiї, наносять цяжки, розетки, листочки та iншi орнаментальнi елементи. – це з’єднання за допомогою гострого предмета трьох або чотирьох стрiчок ангобiв подiбно до мармурових розводiв – чiтких i зигзагоподiбних.

У гончарствi сьогоднi розрiзняють чотири роди виробiв: посуд рiзноманiтного призначення; сакральнi предмети (хрести, iкони, свiчники); iграшки; предмети для обладнання житла (кахлi, вази, пiдвазонники).

Українськi гончарi виробляли рiзноманiтний посуд для приготування, зберiгання й подачi на стiл тих чи iнших страв (горшки, миски, полумиски, глечики, макiтри, ринки, гладишки, тикви, барильця, довжанки, баньки, куланцi), а також декоративний посуд, кахлi, черепицю, дитячi iграшки. Розквiту гончарства на Українi сприяла наявнiсть в її надрах покладiв високоякiсних червоних, червоно-бурих та свiтло-сiрих глин. Це зумовило виникнення значних осередкiв керамiчного виробництва. на Київщинi – це Дибинцi, Василькiв, Канiв, Моринцi, Глинець; на Чернiгiвщинi – Ічня, Городня, Короп, Нiжин, Олешня, Кролевець; на Волинi – Ракита, Дубровиця.




Огляд регіону : село Катюжанка , Вишгородський район , Київська область , 07313 , Україна.
E-mail: selo@07313.in.ua

Всі матеріали на сайті викладені виключно з ознайомчою, довідковою та освітньою метою.
Адміністрація сайта не претендує на їх авторство та не несе відповідальності за їх зміст.